Не вбивай. Батурин.

Ніби буря зірвалася над Борзною. Гетьманський двір лаштував скрині, ящики, шкуратяні

мішки, навантажені походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бігав, прикази давав, сердився,

коли їх не сповнено сейчас або не так, як він хотів.

Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. їм не вільно було відходити

від своїх коней, возів, пушок і заборонено було відпалюватися від кватир. Заграла сурма,

роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії

гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і пощо. Ішли.

Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом,

щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і

підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися правди, але не говорили нікому, боячись

суворої кари.

Виправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними

сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала і покотилася болотистою дорогою на

північний схід.

За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші на конях, старші в каретах.

Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана

з очей.

Небо затягнулося хмарами — надовго.

ОСТАННЯ НІЧ

Темнілося, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від