Не вбивай. Батурин.

— Для скорості, щоб можна пересісти.

— Слухаю.

— Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.

— Будь ласка.

Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за

цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і

кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.

Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали

шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей.

(Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком).

Прямували в напрямі Борзни.

Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало

перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили.

Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.

Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і

надслухував... Тихо... Це лунав відгомін копит їх власних коней.

Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання. Кілька разів заяць перебіг шлях

або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і —

дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати

Богові, не сталось. "А що дальше?" — питався Войнаровський. "Що Бог дасть, — відповідав собі.