Не вбивай. Батурин.

— Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може

дожидатися приїзду світлійшого.

Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові

найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба

буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя — сповістити".

Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство,

втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів

поперек дороги, і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.

Женуть.

Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.

— Аркан! — крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька

чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко

петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало.

Втікачі мчали стрілою.

— Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.

Повернули.

Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки

двох їздців на сивих конях.

— Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.

Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.