Не вбивай. Батурин.

тріумфальних в'їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень... Кухлями п'ють

горшку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як тріумфально в'їздив у город побідоносний

цар.

Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені

всяким добром. Позаду хорі й ранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось.

Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже, мрачне

й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених воронів і галок.

Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські

мури, останні свідки колишніх, княжих часів.

Цар Петро святкує побілу біля Лісного.

Після в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба

чи приказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.

— Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент. — Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за

його хоробру душу.

Випили.

— А тепер п'ю за здоровля полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що

так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним.

Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво,

що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця

червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось