Не вбивай. Батурин.

Орлик вхопив гетьманового коня за уздечку.

— Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми, хай бачать

бентежники, що я ще не втік ані не заков'яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене,

впевніться, що це Іван Степанович, не кукла, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте, крикуни,

бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!

Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.

— Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо, певно, ще у

бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, — лицарю безіменний, виходи!

— Гетьман, гетьман! — загомоніло кругом.

Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.

— Він...

— Іван Степанович.

— Не втік.

— Не передав нас москалям.

— Хай живе гетьман Іван Степанович!

— Хай живе!

Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з

голови.

— Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків

проваджу по волю і по славу. Кому закочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як