Не вбивай. Батурин.

віхою нев'їждженого коня — хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до

спідниць. Мені трусів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, Наливайка, за

Гуні, за батька. Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував

досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у

цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші

труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей,

батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна,

відвіє полову від зерна, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!

Товпа подавалася взад, дальше. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена

червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.

Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пламеніли, як зорі,

як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму,

зпрдливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.

— Нема таких? Тишина.

— Нема таких?

Відгомін повторює: та-ких!

— Втретє і востаннє питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра

спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табор?

— Нема! Нема! Нема! — загомоніло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув,

направо й наліво нею махнув: