Не вбивай. Батурин.

люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської

кари?

Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав.

І вони розсіяні по небі, як у безладдю, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють

там, а тут люди — скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою

власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї, — це найбільше завдання людини...

Гетьман глянув на місяць... Який же він червоний!

Грізний!

Вернув у шатро і засів до своєї роботи.

Писав поза північ.

Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик.

Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але по вулицях бігли люди,

одинцем і гуртами. Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в

один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат, лаштували їх.

— Без мого окремого приказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман. — Під карою

смерті, зрозуміли?!

До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився.

— Прохаю милість вашу в шатро — в потайник, — додав ледве чутно.

— Що такого?

— Бунт.