Не вбивай. Батурин.

Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.

І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту,

ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за

царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх

до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій

окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не

хоче боротися за нелюбе діло.

Велика ріжниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі звена у

великому ланцюгу, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне; без супротивлення підуть.

Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на

гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці

Коломаці. Дехто був за Борковським, загал: «Бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі» —

гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, тепер когось другого обібрати: Полуботка,

Скоропадського або Апостола, не одному до булави спішно.

Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан, — карають.

Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табор. Мерехтять червоні

шаравари, вилискується збруя, просихає головна вулиця і стежки поміж курінями.

Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман в окруженню старшин зі свого шатра в

табор виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться,

і гетьман стоїть.