Не вбивай. Батурин.

повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя

в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів,

Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян

виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар

приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали

чому. Ніби в піжмурки грався. «Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?»

Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.

Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на

Україні?

Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.

Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.

Молодиків обучували військового діла.

Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх

насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося

таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках

маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть — чужих чи своїх.

Що маєш — заберуть, тішся, як голову лишать. А в полку гетьман платить. У його грошей,

як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.

Табор під Білою Церквою росте.

Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті Білоцерківська угода з 1651 року.