Не вбивай. Батурин.

людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне,

здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить,

деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише.

— Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до

очей бумагу, читає:

— «Після шостого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником

миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони

думали полковника миргородського обрати за гетьмана.

Так цей не схотів».

— Більше ніщо?

— За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий.

Сердився, що б'ють. Він же полковник!

— Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?

— Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку

присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не

зайнявся».

— Більше ніщо?

— По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.

— Скотина... Винести проч!