Не вбивай. Батурин.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам

підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

— Гарно як, — говорить Головкін.

— Поетично, — підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але

квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.

— Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін.

— Да колци імєют, — відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого,

темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко

скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю

стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою:

— Тю, юха така.

Головкін дивиться на нього.

— Молодець!

— Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі