Не вбивай. Батурин.

Табор був широко розкинутий серед піль і навіть ровами й валами не обведений, бо все

ще нові відділи прибували.

Гетьман стягав свої сили, нібито готовлячися на війну з королем Станіславом, а на ділі

окриваючи зовсім другі плани.

Починало сонце пригрівати. Козаки сиділи в курінях, землянках, у деяких були намети,

інші приміщувались на возах або під ними, шукаючи захисту. Здебільшого були вони в штанах і в

розщібнутих сорочках, бо свиток, контушів і жупанів шкодували, зберігаючи їх на час походу.

Молодики вправлялися на майданах.

Архієрей-розстрига бачив зі свого коня, як одні вчилися ходити, другі то підбігали, то

припадали до землі, треті рубали шаблями палуби, порозставлювані на палях.

Найцікавіше було дивитися, як вони парами наступали на себе і, забуваючи, що це

вправи, запалювалися і не раз побивали себе до крові, бо старші козаки, що збоку приглядалися

до тієї науки, замість стримувати їх, заохочували всілякими приговірками: «на шаблю налягай»,

«шаблю йому підбий», «так його, так!» — і шабля з недосвідченої руки зі свистом вилітала вгору.

За табором кіннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в кості або прямо в

гроші. Кидали мідяки, і котрий гріш свого противника своїм грошем накривав, забирав його.

Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такі, що в таляри грали, бо російські і польські гроші

були низькопробні, плохої вартості металу.

Архієрей не дуже поспішався, хоч козаки, побачивши його, гукали: «Дорогу там його

всечесності, дорогу!» — і хоч нерадо і нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Він дякував і