Не вбивай. Батурин.

— Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка.

— Я тепер «advocatus diaboli»[16], а не служитель Бога, відповів архієрей.

— Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і

гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.

— Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника.

— Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу

підставить, підстав перш йому.

— По-християнськи?!

— Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство.

Де Христос, а де ми? Де-де-де!

— Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже

кесарям у пельку сунемо, — на!

— Як ти це розумієш?

— Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia[17] взяти. Все-таки я якась духовна особа,

чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого

теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому,

Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.

Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:

— Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia[18] не вправлялася в карто- і в

костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків,