Не вбивай. Батурин.

— Який? — спитали Кочубеї.

— Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина

хитра до біса і метка, у його страва на столі не прохолоне.

— Справді, чого ми посилали наших людей у Москву, — жалувала Кочубеїха, — маючи

Осипова під боком.

— І взагалі, пощо ви починали це небезпечне діло? — завважив Іскра. — Бог вість, що

тепер з того вийде. Біля гетьмана чимало ще війська, а вірних старшин у його тепер більш, ніж

коли. Воєнне щастя не по боці Петра. Дон піниться. У нутрі Росії теж неспокійно. Народ сильно

огірчений на царя за те, що воєнні тягарі накладає, віру православну в наругу подає, боярам

бороди обтинає, а селян ще більше поневолює і закріпощує, ніж перше. На кого ж тоді

опирається цар? Не покладаю я великої надії на його успіх. Якщо Мазепа вспіє получитися зі

Станіславом, стягнувши досить війська до себе, то можуть укупі побідити царя, і що тоді

станеться з нами?

Кочубей глянув з докором на жінку. Кочубеїха не спустила очей.

— Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться куди вітер повіє. Хай лиш перша

невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як

колись за Хмельницьким, не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи

тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Гукальського. Мазепа тепер ще

гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кождого вола.

— Але ж його вірники голосять перед людьми, що та побори заряджені на приказ царя,