Мотря

Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив. Двох у мене в клуні лежать.

— Ов! — аж скрикнув Чуйкевич. — Так з ними зле?

— Зле не зле, але полежати мусять.

— Довго?

— Бог знає. Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так

є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в божій ласці. Мене раз покликали до

полковникового сина. Сильно був порубаний, — за дівчину з якимсь польським гусарином бився.

То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до

мене: "Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті", — гукає на мене. "Я

своє розумію, — кажу йому, — а ви своє". — "Дурних людей туманиш", — каже. Задернув мене,

бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: "А прошу вас, вашець, до городу".

Подивився на мене, як собака на кітку, але йде. Полковницький город великий був, на валах

всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби

понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, — не знає. "Ну, то що з

того?" — питає мене. "Та нічого, — кажу, — лиш понюхайте". Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс

йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. "Нічого, — кажу, — не

бійтеся". Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і

зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. "Як бачу, то ти своє діло

розумієш", — каже. "Я і встеклину[12] лічу", — говорю йому. "Невже ж?" — "Егеж", — кажу. "А

тобто як?" — "А так, що ви вчені, то мене, дурного, й не питайте"...