Мотря

За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що

вмів лічити й зашіптувати рани.

— Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, — казали горді за свого

знахаря.

Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю

і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати.

Взяв Чуйкевича за руку.

— Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька.

З такою і клопіт більший.

— Чому б то?

— Чому? Бо вередливіша на ліки. Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом

помасти та ще й павутинням заткай — і довольна! А така от — то обидиться, запишиться, гнилу

гарячку дістане. З такою треба обережно.

Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і

обв'язував чистим лляним полотном.

— Тіло купане, — приговорював, — сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська

шабля свіжогострена, закаження не буде.

Люди з пошаною дивилися на роботу діда, ніби хотіли й собі дещо навчитися від нього.

— Не знаю, як вас величати, — говорив дід до Чуйкевича, — сотенним чи полковим

старшиною, але сам Бог нині з неба зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас.