Мотря

опісля може перетворитися в bel um omnium contra omnes[63].

— Приходить мені на гадку, — почав знову гетьман, — скликати на Новий рік старшинську

раду і покласти на стіл булаву: беріть у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію,

затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрижу, що коли б так

Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не

можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки

повсякчасного турбування і все задармо, — ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали

оці білі коні, котрі Лідії причувалися...

Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію,

як вона рукою тримається за серце, і — мурашки побігли йому по спині.

Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт.

Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні

сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде.

Але хто? Сани великі, і місця в них багато.

— Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

— Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися

пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.

— Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть,

але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій

я скоритися мушу...