Мотря

спосібніших від нього і певніших.

— А Мотря? Подумай, — Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі.

— Про це я не гадав.

— А я на всі боки роздумав. Тут, як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одно, всі

обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає.

Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в неї шукав розв'язки

своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки

відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро. Огонь сам себе їсть...

— Коли б я був не гетьманом, — почав по хвилі Мазепа, — а полковником яким або так

собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше.

Тямлю не один подібний випадок... Посмарували й поїхали... Мені воно не йде. Мені, бачиш,

треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони

святої віри і підкотую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на

перебій, щоб поставити на свому, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і

Харибдою. Ніс Rodus, hie salta![62]

Войнаровському жаль зробилося свого старого дядька. Він щолиш тепер зрозумів його

справді клопотливе становище, його боротьбу між. серцем і обов'язками. Гетьман, видно, дійсно

полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу

злющої мами. А не віддати — це значить почати війну з Кочубеями і їх одномишленниками,

війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна почнеться серед невеликого кругу, а