Мотря

проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.

— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б

іти разом з нами.

— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти

нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у

Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що

домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько

і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.

— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.

— Я певен, що не було б того.

— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.

— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки

вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?

В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол,

котрий якраз тепер приїхав.

— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.

— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.

— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.

— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя

Леонтійовича, поступив.