Мотря

амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися

гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей

я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну

треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.

Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці,

самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли

добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з

Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився.

Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить,

непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно,

дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди

сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови.

— Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом

грімким і рішучим сказав:

— Двигни цей камінь, двигни!

Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і

степовий дід. І Мазепина присяга.

— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе,

мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби,

зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.