Мотря

— Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз

більше поляків признається.

— З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а

штука нещасливого в горю не опустити.

— А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати.

Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються.

— Не понесемо нашої шкури на продаж, — повторили за ним.

— На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і

знову вона, ніби її нужда погризла.

Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая

морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.

— До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом?

Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: "Дивіться, який то я дбайливий і

пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!" Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім

святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим

гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не

дав, — ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по

собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те

тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник,

Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути