Мотря

Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при

нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вона вже не химерна панночка в багатих

батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого

діла, котре заволоділо цілою її душею, всіми гадками, усім єством. В здійсненню цього діла

щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного

життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, як зів'яне і опаде, то який кому

з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у

низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй з повної груді

відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але не лицемірну, щиру.

Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небі і згасла?

Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!..

Мотря потонула в гадках.

Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито

святовечірній стіл на чотири особи.

Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних

свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, — Мотрі очі сльозами заходять.

Гетьман уже тут.

Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.

— Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є

своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад