Мотря

Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він построїв, зводився на ніщо. Бачив,

що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру.

Він кивнув безрадно рукою: "ет!" і пішов від столу до свого кабінету.

Любов Федорівна пішла за ним.

— Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати

нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими

сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його

величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я

понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю.

Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику

кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить

сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так

скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли

Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.

Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не

схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов

Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде

дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і

нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів