Мотря

— Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки

супроти його сили?

— Так...

Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов.

Встала.

— Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі

години.

Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не

приходили на гадку. Перше...

Де ж її вбрання?

На кріслі оксамитний контушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, щолиш з ігли. Та й

гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай

попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього... і Мотря

облилася гарячим рум'янцем... Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях,

самотреть[53].

Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи

в те саме вікно, поки її не зловлять, і — як добрі, то випустять на волю, як ні, — то головку

скрутять. Життя!

Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед.

Вперед? Або ж ти знаєш, що це — дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся,