Мотря

Ось г зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно?

Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? —

смутки, турботи, довгі, довгі ночі?

Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояти, геть,

геть! Дивіть, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець!

Дерева верхами хитають: "Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли;" —

кланяються низько йому.

Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось.

Як про минуле, то не цікаво, як про майбутнє, то так. До Мотриного вікна притулився,

зітхає, стогне, скиглить.

Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш?

Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси, втікай! Таким, як ми, немає хати

на світі, немає домівки тихої нігде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш

понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому, а шлях — це бездорожжя світів!

Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа.

Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапа. Як

гарної

Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі?

Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, — так... Чорно. Ніби дими обмотали світ. З

димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар: