Мотря

— Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, ратуючи свою мужеську честь. — Тут

важніші питання дожидаються своєї відповіді.

— Для тебе, може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша,

виставлена гетьманом на "шванк".

— Говори собі що хочеш і гадай собі шо хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і

недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще

в нас не бувало! Такого казуса я собі не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких

купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й

розграбували їх, тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітряні майдани, що були

заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке

манаття, тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз

капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло

капітана, покололи списами, але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я

ще не чував.

— Отже, й почув! — відповіла Любов Федорівна, вислухавши довгого речення з уст

свойого мужа. Вона за той час рішилася, що їй дальше робити. Не відпекувалася, бо це не

рішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається він своєї жінки, не

пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

— Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився.

Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба.