Мотря

"Мамо!"

"Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!"

О, ноче, коли ж кінець, тобі?

І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста.

"Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?"

"Люблю тебе..."

О ноче!

Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера

їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна, — цить!

Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як

на подвір'ю суєтилися люди...

Ох, як заспала Мотря!

Але рада, що день, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати позволить і —

побачить Його.

Лікар позволив. Не просила, сам казав, що може нині встати.

— Ясна панночка перебули хоробу без комплікації, і довше лежати нема рації.

Який же він смішний! Як він довго говорить, і кланяється, ніби той трач, що його дітям

стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день.

Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив.

— Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда?