Мотря

— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже

таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися,

сміючись.

Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.

— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і

поправляючи пояс.

— Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього.

— Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і

занедужала.

— Побачимо, чи віддасть, як видужає.

— Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов

Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські.

Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як

довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою

згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про

це і не подумав.

І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна

догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть

солодко, щоб не зражувати його до себе.

— Дуже ти був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.