Мотря

— Є такі, що мають.

— Хто?

— Хоч би перший гетьман.

Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.

— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.

Любов Федорівна всміхнулася.

— Але почесті для себе тримає.

— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу

стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.

— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для

москалів, та не для нас.

— А який же в нас може бути вищий "гонор", як генеральний обозний або генеральний

суддя?

— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.

— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.

— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про

Мазепу гадаєш, то сказали б так: "Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!"

Кочубей розсміявся вголос.

— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо

підіймуть на сміх.