Мотря

Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.

Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи.

Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського.

— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими

білками очей.

— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.

— Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони

гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили?

— Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат,

перебрався і ждав.

Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе.

Схоче прийняти звіт.

Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим

бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.

Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він

дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не

брали собі їх до серця.

Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його

розправи з гільтаями.

Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий,