Мотря

Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж

могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою,

знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби

втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.

Сніг, як білі хустки, нависав над ними.

На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою

рукою.

Чуйкевич насилу прочитав декільки імен "рабів божих, котрі здісь упокоїваються".

Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.

А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і

сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.

Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно

з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.

Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без

хреста над головою?

Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна

погоня за невідомим щастям?

Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася

Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного

Тетері в Адріанополі.