Мотря

Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.

Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання,

що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.

— Тю! — сказав,лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця,

підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло

своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя.

Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби

просвічувало йому дорогу і манила до себе.

— Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко

зректися свого щастя! Але треба.

І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.

Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував

його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в

ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї

ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. "Мотре, чи не того самого й ти собі

бажаєш?" — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов

притакує.

Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався

загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з

шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір.