Мотря

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!

В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній

блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли.

З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці.

Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати.

Біля печі сиділо двох мужчин.

Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.

Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з

дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий

смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого?

Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи

не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно

прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів,

діждався старості спокійної і необпльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще

великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість

стільки праці поклали, тільки здоровля лишили, тільки ночей недоспали і яка їм дяка за це? Пан!

Народ у ярмо запрягає, віру православну продає— от що таке Іван Степанович Мазепа! —