Мотря

— Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати.

— Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка.

— Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати,

щоб не знайшли.

— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом

походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де

коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер

темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди,

святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них

потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви

будете, як у Бога за пазухою.

— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.

— Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.

— Під Бахмачем?

— Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.

— Спасибі вам!

Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани ковані, з високим

заплечником. Мотрину вбрання зав'язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, І в баранячий

кожух, скрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжка

в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила