Мотря

гадає нові роботи починати.

Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.

— Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині.

— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька

Богдана багатіший.

— Богданові маєтки у Великому Льоху.

— Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля

встане.

— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба

добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима

підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки

не мають.

Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих

людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не

дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на

чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.

І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.

— Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго

оставатися.

— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!