Мотря

Гукне на тебе московський офіцер і — вези! Везеш — відберуть коней, а тебе заб'ють або

скатують і лишать на шляху. Чимало наших козаків на тих шляхах погибло. Везеш офіцера своїм

конем, а він нагайкою тебе пере: "скарей, скарей!" Скільки коней заїздили тоді на смерть і яких

коней. Боже ти мій! Один жаль! Та щоб лиш жаль, а то, погадайте собі, одного разу самого

нашого прилуцького полковника, на той час гетьмана наказного, вважайте собі — наказного

гетьмана, Горленка, москалі з коня зіпхнули, коня забрали, а його на сміх та на поругання

людське піхотинцем серед шляху лишили.

— А він що?

— Кріпкий медвідь, так кільце в носі. От що він! Те, що ми всі. Тягнемо чужу лямку, поки

не покладуть у ямку. Що ж нам під владою великого нашого православного володаря робити?

Нам, галушникам, черкасам? Відпросився Горленко на відпуск і поїхав жалуватися гетьманові до

Дубна, бо гетьман тоді в Дубні стояв.

Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Їм уже й кольористих огнів

відхотілося. Перед їх очима розгорювалися інші огні...

Над подвір'ям, від людських чобіт і від димів з фейєрверків, висів туман, як брудна сива

плахта. Крізь нього проблискували зорі і витріщувався на світ здивований товстогубий місяць

уповні. Стежками панського городу снувалися жіночі й мужеські постаті, як казкові герої в

зачарованому городі. За ними по траві бігали їхні тіні, то неприродно довгі, то надміру грубі. Тіні

людей мішалися з тінями дерев. Шумливий, ніби сонний вітрець розносив їх слова.

Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його уха своїм тонким, як мишачий