Мотря

кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше

плещуть, як воно є.

— Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман

перебив її:

— Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені

— Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.

Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева

прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка.

— Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу,

що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру

цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками

найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України.

— Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря.

Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра

являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло,

так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні,

пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха:

— Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання

зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені!

Мотря не перечила.