Мотря

Києві. Весь город переміниться в одну велику "огненную потіху".

Цар покрутив нервово головою.

— Неможливо. Не люблю змінювати моїх планів. Оставмо це до другого разу. Не за

горами наш Київ. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе...

Слухай, що Меншиков скаже... Ходім!..

Слова "слухай, що Меншиков скаже" він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги.

Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на

людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його, горді, що

обідали з царем, і щасливі, що його не побачуть.

Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: "Слухай, що Меншиков скаже". Ці слова

чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли... Наліво від входових дверей, на

майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як

витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!

Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не

треба!

Перед сходи під'їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети

простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й

вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх

стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим "ридваном",

призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а