Мотря

Апостол.

— Бога взивай, а руки прикладай, — сказав гетьман і увірвав, бо надходили старшини.

Дехто прощався з господарем, кажучи, що приїхав до Києва з сім'єю і треба йому до неї

поспішати, дехто від'їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Народ хвилювався, як

перед бурею море.

— Що ж там у вашому полку нового та доброго чувати? — питався гетьман чернігівського

полковника Павла Полуботка, прощаючись з ним.

— У його полку чорт має толку, — відповів, жартуючи, Скоропадський.

А на те йому Павло:

— На чужий коровай очей не піднімай, лиці про свій дбай.

Розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс.

Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі

чимало всілякої роботи. Там порядкує Любов Федорівна, і йому спішно туди, щоб дати деякі

розпорядки.

— Йому так спішно, що аж на серці млісно, — сказав генеральний хорунжий Іван Судима,

коли вже Кочубей сидів у повозі.

— Чому ж то так? — питався Сулими Кожухівський.

— Відома річ, не рада курка на вечорниці, так несуть. Не рад наш суддя у Ковалівку, та

мусить, бо жінка жде. Новин визирає, не його.

— А чому ж тоді з мужем до Кивва не приїхала? Була б їх скорше почула.