Мотря

— Тату! — сказала Мотря, вертаючи у столову, — московські ратники грюкають у браму...

Не кажи їх пускати. До чого воно подібне, ратники добуваються до двора генерального судді, як

до коршми. Це ж зневага. Не впускай!

Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша,

грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним грецьким носом, ніздрі роздувалися,

груди підносилися високо, аж дзвонило намисто.

Кочубей встав:

— Ні, не впустити не можна, бо не знати, з яким ділом приходять. Але кажи, — звернувся

до вартового, — щоби впустили двох, інші хай підождуть. Ті два скажуть, чого їм треба.

Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню; няня, стукаючи своїм костуром і

кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе; Марія Федорівна

помагала їй проходити великі покої.

Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по

обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота. Приступив до неї ближче і шепнув:

— Не турбуйся мною, Мотре, мій кінь і мій чура стоять наготові, як треба, дмухнем, що

нас і сам чорт не дожене.

— І я з вами... — додала Мотря.

— Мотре! — мало не крикнув козак.

— Тихо, це лиш щоб тобі показати дорогу. Та як би воно й не було, тобі треба пройтися.

Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, то я вже знаю, що зроблю.