Мотря

Місячне сяйво зникало. Крізь вікно видно було зорі. Вартівники перекликалися на валах.

Нічний сторож обходив двір і калатав у паркан. Розмовляв з псами, котрих водив з собою.

Кивалися віти дерев. Часом упала спіла грушка в саді. Як ставало тихо, чути було

притаєні смішки... Любі розмови.

Над ранком Чуйкевич почув, що уступає жар. Його перестало морозити, і рана не так

боліла, — заснув.

Збудився пізно. Видно, не казали його будити. Ніби крізь сон пригадав собі, що хтось

легенько відчинив двері і двоє гарних очей витало понад ним.

Глянув у вікно, — сонце стояло високо. Як же він довго спав і як твердо! Та, мабуть, цей

сон і поміг йому: почував себе гарно, вірив, що видужає. Ще би то ні, коли такі лікарі його лічать

— молодість і Мотря...

Перед возівнею побачив карету зі шкіряною будою, з віконцем ззаду і з великими

золоченими ліхтарями. Візники мили її, витирали, — видно, готовили до дороги. Зі стаєнь

провадили шестірню сивих породистих коней. Коні іржали, ніби тішилися, що поїдуть трохи в

світ.

Чуйкевич догадався, що це повіз для генерального судді і його дружини. Виїде їм

назустріч, і вони пересядуть до нього. Підвечір, певно, надтягнуть до Ковалівки.

Кивнув на свого чуру, що також стояв коло того повозу, бо ніщо так не цікавить молодих

хлопців, як коні, вози і зброя.

Чура, побачивши у вікні свого пана, побіг мерщій до нього. Приніс подорожнє пуздро,