Мотря

пригоди, про весь світ.

— Нехай буде, як ти того хочеш, Мотре, — сказав, не випускаючи її руки.

— І що б нам доля не судила, приятелями оставаймо, як колись, за діточих літ. Подруж

багато в світі, а приязні мало.

— Приязні мало... — повторив сумно козак.

— Дивна я, дуже дивна і приятелеві мойому не бажаю, щоб женився зі мною. Біду собі

візьме. Правда?

— Не знаю, Мотре. Але якщо маю щиро казати, то все-таки я поборовся би з тою бідою.

— Який-бо ти! Остав! А то знов щось таке стане поміж нами, ніби хмара, А так гарно було.

Так гарно, коли ти розказував... "Така-то наша Україна..." Відпочивай. Скажу, щоб тобі тут

подали вечерю. Тітці повім, що дуже здорожений, спати хоче. Ніхто від мене і слова не добуде.

Мені кажи — все одно, що в горючу піч папір кидай. Ще краще, бо в печі попіл останеться, а в

мене й того ніхто не добуде. Батька мого не бійся. Він добрий, тільки бідний, хоч такий багач, а

мати, — я навіть не знаю, чому моя мати така до тебе прихильна, все лиш "Чуйкевич" та

"Чуйкевич"! Аж мені остогид був цей Чуйкевич. Засміялася і вийшла.

"Дійсно, дивна дівчина, — погадав собі козак. — Годі її збагнути. Як море, манить і тягне

до себе, незглубиме море... Коли доторкнулася рани, рана перестала боліти. Зате серце

болить... "Приятелями будьмо..." Та невже ж буває приязнь між хлопцем і дівчиною? Краще б

був гетьман когось другого вислав до Ковалівки, не мене..."

— Краще так, як є! — сказав собі рішучо і примкнув повіки.