Мотря

— Що тобі? — спитала зі спочуттям.

— Нічого, Мотренько, нічого. Я ранений... Тільки не кажи нікому. А вже генеральному

судді ніяк не треба того знати. Тільки тобі розкажу.

Повела його в двір, в гостинне крило. Тут було тихо. Відчинила одні двері, другі, треті.

— Отут буде тобі добре, спічни!

За хвилину принесла ящик з ліками, вино і воду.

— Дай осмотрю рану. Не бійся — вмію я всякі болесті лічити. Крім одної, — тут

усміхнулася лукаво. — І не зімлію, я не з тих... Рана, як бачу, перев'язана добре, — говорила, —

нічого боятися, це з упливу крові і перевтоми... Розказуй, якщо можеш.

Чуйкевич розказав, як з москалями зчепився: коротко, просто, щоб не виставляти себе

героєм. Присіла біля нього на дзиґлику, й очі її розпалювалися, сіяли...

— Дощі сполочуть кров, земля трупів прийме, люди вернуть до своєї роботи, — повторив

слова старого діда. — Така-то наша Україна.

— Така-то наша Україна, — прошептала за ним. Крізь вікно поміж їх обличчя впав промінь

заходячого сонця, як меч.

Примкнула очі і, ніби засоромлена, стиснула його за руку.

— Прости, що я тебе так неввічливо, так дивно привітала. Не будь лихий на мене. Мені

дійсно наскучили всі тоті білоручки, що підлабузнюються до мене, бісики пускають, не так до

мене, як, може, до батькових маєтків. Бачу, що ти не з тих. Будьмо собі приятелями.

Чув, як серце її голосно билося в груді, ніби перепілка у жмені. Забув про рану, про свої