Мотря

волі. На його чолі гордо й невстрашенно стоїть посадниця Марта. Вічевий дзвін упав, і вона

голову свою поклала за волю й славу рідного города-держави.

І замовк, навіки замовк голосний новгородський дзвін, Мартині кості розсипалися в землі,

а Москва йде, Москва все йде... Ах, як ця рана палить!

"Мотре, доторкнися до неї своєю дрібною долонею, може, втишиться біль!"

Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і

надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до

великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його і нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді

він вдивлявся у місячне сяйво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю.

Бачив її; як жива, стояла перед ним — близька, але далека. "Кривавий дощ паде на білу лелію,

на снігах квітці зимно", — гомоніли в душі зловіщі слова старого паліївця... Що вони значать?..

Може, й ніщо, а все ж таки сумно вражають... Така-то наша Україна!.. Велика й багата, як

відданиця, розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки.

Невже ж і їй судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога? Тільки

жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й

дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, — так ні! Завидує нам нашого щастя доля,

насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти

рідна, безталанна земле...

Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, — любов його

ставала неподільна.