Мотря

— Не знаю. Наскучило мені.

Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то

йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка — і вже кінь готовий, та ще який!

Баский та гострий, як у якого сотника.

А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина?

Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що,

здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть

приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, — від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з

Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.

Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим

усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.

Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто?

Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його

зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими

Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то

приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві,

попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх

скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так,

або полковник, або покойник, побачимо...

Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси,