Мотря

Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід

ритмічний, як найкращий танець.

— Це наше новосілля, — говорила, заточуючи рукою великий круг. — Завтра, по дневі,

роздивишся краще. Гарно тут, гарно, а все ж таки скучно.

— Кому ж тоді весело, як тобі скучно, Мотре? Тільки багатства, так тебе всі милують,

Господь ніби создав тебе для щастя і раювання.

— А мені скучно, Іване.

Чуйкевич відповів те, що, мабуть, усякому прийшло б було на гадку:

— Може, ти за подружжям скучаєш?

— Ха-ха-ха! — залунало, як перше. — Пальцем у небо ткнув, а може, голодній кумі хліб

на умі? Може, це тобі наскучила гетьманська служба і рад би шаблю за юпку проміняти? А мені

прямо скучно, та й годі. Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, всі ви наскучили

мені — розумієш? Всі! — і притупнула ногою. — Який не привіється, все те саме править, як

ножик, складається, медом дише, — ох! Хоч би один щось іншого сказав, щось нового...

— Сама ти винувата, Мотре.

— Я?

— Як не ти, то Господь, що таку гарну тебе создав. Годі на тебе байдуже дивитися,

дівчино. Прости, коли вразив.

В словах його почувався біль. Мотря глянула і злякалася: побілів, уста йому посиніли,

ліва рука дрижала.