Мотря

ти вже свого догонила.

— Не знаю. Може.

— Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.

І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила

камінцем. "Побачимо", — сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти,

і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм

провідником напереді.

Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а

коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі.

— Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже

й є.

Стара грізно подивилася на свою панночку: "Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре,

накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!"

Нянин син, теж уже добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під

його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над'їжджаючих козаків, вийшов їм

назустріч.

— Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — Що ви тут робите?

— З ласки панів доглядаю їх нового двора.

— А пани дома?

— Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на