Мотря

замовк і від зір перевів свої очі на руку козака. — Але ж гарна вона, краща від своєї долі, ой,

краща! Куди там! Гарна, як лелія... На білу лелію кривавий дощ паде, на снігах пишній квітці

зимно... — почав ще щось казати, та нараз урвав: — І того досить... Не хочуть нині зорі зі мною

розмовляти. Не вдоволив, а може, з другим говорять... Ходім!

Чуйкевич хотів платити. Не прийняв.

— Нема за що, нічого доброго я тобі не сказав і нічого певного. Може, колись другим

разом, як зайдеш до мене. Хто любить ревно, той жаліє певно. Їдь до неї, їдь!

Розійшлися.

З розбурханими гадками лягав Чуйкевич спати. Дідова ворожба бриніла в його ушах

зловіщо... Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно... Що воно таке?

Одне другого не тримається, а разом якесь таке сумне.

Але як збудився рано, і побачив ясне сонце у вікнах, та почув веселе іржання коней і

жваву розмову своїх людей, як погадав собі, що нині лист гетьмана віддасть і, може, може, й

Мотрю побачить, то й про дідову ворожбу забув. "Нехай іде з димом та з чадом на болота, на

очерета, на сухий ліс, звідки його лихий приніс!"

Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними

доньками, сів на коня.

Випровадили його аж на вулицю і показали коротшу дорогу.

— Їдьте з Богом у добрий час та з поворотом не минайте нас. Зробіть нам ласку.

— Спасибі. Оставайтеся здорові!