Мотря

був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав.

Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир,

дуже великий.

А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і

всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч

би весь світ загорнути для себе.

Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто

вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: "Як верну, то доповім решту".

Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина

двора від головного в'їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут

і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам'яних сходах, широких і

вигідних.

На горищу, теж від головного в'їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть,

геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину,

може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде.

Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу

Україну.

З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.

Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а

саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще