Мотря

— Мабуть, засухо повечеряли, і шлунок спокою не дає, а може, і щось друге. — Нараз,

покрутивши носом, промовив: — Чую кров.

— І добре чуєте, діду.

— Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а другу, десь напереді.

— Ви ворожбит?

— Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й

челяді в мене. От чого доробився. А колись осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять

разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий... Прийшлося утікати. Зібрав біду на

візок та й:

"Діду, діду, село горить!" А дід торби та й на друге... Розумієте мене?.. Багато говорити...

Нас тут чимало таких. Одні на бандурах грають, другі співають канти, треті й так, за простибі,

людям очі деруть. Я долю вгадую, і мене шанують... Хочете? — і взяв Чуйкевича за руку.

Чуйкевич ворожбитам не вірив, але все ж таки цікавий був, що цей скаже. І так не хотів

спати. Чому не побалакати з чоловіком божим? Не казав "так", ані "ні".

Пішли у поле, бо табір був на краю містечка. Посідали на межі. Дід довго дивився на зорі,

тримаючи руку козака в своїй костистій долоні.

— Болить серденько, та казати стидненько, правда? -. почав. А по хвилині, ніби з

погрозою, говорив: — Не кажи нікому, не кажи, не треба! Ти не бідний, та вона багатіша, ти не

послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко... Багато, багато терпіння і тобі,

і їй, і усім добрим людям на Україні... Досвідчає нас Господь милосердний, ой, досвідчає... —